Основи теорії припливів закладені ще Ньютоном і Лапласом, а розробили її й інші видатні вчені, до когорти яких належить і сер Джордж Говард Дарвін, автор книги "Припливи і споріднені з ними явища в Сонячній системі". Це бачення сотні літ давнини. А як же зараз, на скільки близько вже підійшли до істини, і чи підійшли?
Де ж правда про припливи і відпливи
Суть теорії Дарвіна полягає в наступному: "Місяць притягує окремо кожну частку Землі, при тім він тягне до себе найближчі частки сильніше, а ніж більш віддалені, що само собою зрозуміло на основі загального закону тяжіння. Центр Місяця знаходиться від Землі на віддалі в 60 разів більше радіуса самої Землі, так що найближчі до Місяця і найбільш віддалені від Місяця точки знаходяться від нього відповідно 59 і 61 радіусу Землі. Таким чином, притягання найближчої і найвіддаленішої частки не набагато відрізняється від того, яке перетерплюють частки біля центру, але саме ці-то невеличкі величини й грають вирішальну роль в питанні, яке нас цікавить" (с 77).
Яке розуміння суті припливів і відпливів на сучасному етапі розвитку природничих наук?
Що можна сказати з приводу процитованого? А те, що яку думку подав Дарвін ще в 19 столітті, такою вона залишилася і в 21 столітті без будь-яких істотних змін. До прикладу процитуємо з видання уже під кінець 20 століття Ю.А. Рябов. "Рух небесних тіл" (с 132). "Притягання Землі Місяцем складається із притягання Місяцем окремих часток, з яких складається Земля. Частки, які знаходяться в даний час ближче до Місяця, притягуються ним сильніше, а більш далекі частки - слабше..." Таке ж саме пояснення суті припливів в усій іншій науковій літературі та в підручниках фізики й астрономії. Та ж Вікіпедія: "Припливи — результат гравітаційної нерівномірності притягання води океанів Місяцем... В підмісячній точці через більше тяжіння Місяця утворюється горб…", де більш детальніше "…притягання Місяцем окремих часток…" модифіковано в "…приливні сили, що породжуються Місяцем…"
Це означає, що не переносно, а прямо-таки буквально треба розуміти, що сила тяжіння Місяця безпосередньо впливає на частки речовини, з яких складається наша планета. Якщо земне тяжіння впливає на ці ж самі частки і притягує їх до себе в своєму напрямі, то так же само притягує до себе і Місяць, тільки в протилежному напрямі. Одним словом, земні частки перебувають одноразово під дією двох діаметрально протилежних сил гравітації - Землі і Місяця, тільки з тією різницею, що частки земної речовини під дією сил земного тяжіння перебувають постійно, а під дією місячного лише один раз на добу і саме тоді, коли вони перебувають на підмісячній поверхні, як на найближчій відстані. Це вже говориться зовсім спрощено, бо аж ніяк факти не засвідчують, ніякий здоровий розсуд не дозволить сприймати за правду те тлумачення, що місячне тяжіння може мати якийсь вплив на земні частки, що перебувають на другому боці центру земного тяжіння.
Найбільш видимо і переконливо про місячний вплив говорять припливи в океанах. А тому, якщо узагальнити (і до того вже й так стислу думку про природу припливів) основні тези з існуючої теорії, то можна розуміти просто: місячне тяжіння притягує до себе водну масу океану, якби відриває її від центру земного тяжіння. А так як місячне тяжіння в 6 разів слабше за земне, то вся маса води океанів і морів все-таки залишається біля власного центру тяжіння. Хіба ж не так говорять факти унаочнення? І розуміння такої дійсності випливає тільки з емпіричних знань, але аж ніяк не з раціональних. Як видно, емпіричні знання стали настільки переконливими, що й не викликають будь-якого сумніву щодо їх достовірності.
Чи дійсно воно так і в природі відбувається, як це ми розуміємо?
Якщо Ньютон першим вказав, що припливи і відпливи відбуваються під дією сил тяжіння Місяця, то чи стала відомою після цієї вказівки суть механізму взаємодії між двома планетними тілами, щоб так впевнено дотримуватися нині існуючої теорії? Ні. Таємниця припливів і відпливів так і залишилася нерозгаданою, хоч і правильно вказано на дійсну причину появи таких на нашій планеті.
Здавалось би, раз виявлено причинність так доступної і добре відомої нам спадковості, то вже чогось більшого і не треба для повного розуміння суті даного явища природи. Все гармонує. Однак, якщо вдуматися в зміст існуючого теоретичного пояснення походження припливів і співставити це пояснення з динамікою руху в першу чергу водних мас океанів і морів та земної тверді зокрема, то ні в який закон всесвітнього тяжіння все це не вкладається. Тут дуже велика розбіжність між словом і ділом, де науковий світ або не помічає, або не бажає помічати. Для утвердження існуючої теорії припливів фізики-теоретики надійно опираються на авторитет Ньютона і на відкритий ним закон всесвітнього тяжіння.
А надійно тому, що цьому бездоганно гармонує незаперечна наочність. А це вже не аби який сильний аргумент. І дійсно, вже краще й не скажеш словами, як це доводиться бачити на практиці власними очима: як тільки Місяць над меридіаном, так і відбувається приплив по всій його довжині. А приплив - це в прямому розумінні слова підняття рівня води вище нормального. Чи не говорить все це само за себе, що сама вода намагається наблизитися до центру тяжіння Місяця? От і спробуй доведи, що воно не так, що тут є щось загадкове або нез'ясоване.
Ми бачимо дійсність в усій її простоті і доступності сприйманню нашими органами. Що може нам заборонити думати так, як це ми бачимо насправді? Однак, як виявляється, ми ще далекі від осмисленого розуміння істинного змісту того, що бачимо.
До цього часу всю опору в упізнанні дійсності було зроблено на наочність, на фактичні дані даної наочності. То чому не повірити б? На основі баченого й створили теорію. Але чи завжди ми можемо бачити істину, одночасно дивлячись на неї? Про таке положення в науці гарно сказав В.Н. Комаров. "Весь досвід пізнання природи і особливо історія астрономії переконливо доводить, що "наочність" досить ненадійний порадник при вирішенні наукових питань". Наскільки правдоподібно це сказано, ми переконаємося, розкривши суть нині існуючого погляду вчених світу на припливи і відпливи.
А поки що факти, яким теорія не зовсім-то відповідає.
Припливи і відпливи відбуваються одночасно по всій довжині меридіану на підмісячній поверхні. Саме ця різнобічність руху водних мас не гармонує з теорією. Інша справа, якби відбувалися лише припливи і при тім в одному напрямку - до Місяця. А то означає, що рух водних мас повинен бути тільки в напрямку до Місяця. Наприклад, якщо Місяць над екватором, то напрям руху водних мас повинен бути від полюсів до екватору. А насправді виходить навпаки на підмісячній поверхні. Вздовж підмісячного меридіану водна маса рухається в напрямку до полюсу і у високих широтах - найвищий приплив, тоді як згідно теорії там повинен бути відплив. Досить одного такого конкретного факту, як теорія втрачає опору, не підкріплену фактичним матеріалом.
Що спонукає сумнів щодо правдивості уявлення про припливи і відпливи
Як не дивним може здатися, а перш за все спонукає сумнів сам зміст закону всесвітнього тяжіння. На основі цього закону Ньютон вперше зробив припущення про причину виникнення припливів, на основі цього ж самого закону і спробуємо виявити неправдоподібність нині існуючого пояснення механізму протікання припливів. Ньютон правильно вказав на причину виникнення припливів на Землі. І дійсно винуватцем цього явища являється Місяць і його сила тяжіння. Але це ще не означає, що місячне тяжіння та так по простому і діє на Землю, як це ми погодилися розуміти. А тому і почнем з самого закону.
Закон всесвітнього тяжіння для спростування сучасної теорії припливів
Ньютонівський закон всесвітнього тяжіння гласить так: усі тіла притягуються одне до одного із силою пропорційною добутку їх мас і обернено пропорційне квадрату відстані між ними. В даному разі з даного формулювання нас повинно цікавити те, що чим більша відстань між тілами, тим слабшає сила тяжіння між ними, тим з меншою силою вони притягують одне одного; чим ближче вони розташовуються, тим з більшою силою вони взаємо-притягуються.
Тому саме з погляду цього принципу тяжіння ми і повинні дивитися на явища природи. З цього і потрібно починати розгляд проблеми припливів. Але, говорячи про місячне тяжіння, не слід забувати і про земне. Не однобічний, а всебічний розгляд допоможе у вирішенні поставленого завдання. В однаковій мірі потрібно враховувати й силу земного тяжіння, без якого ми нічого конкретного не зможемо дізнатися й про місячне, яке в теорії припливів фігурує самостійно й одиноко. А це та найосновніша помилка, на яку вчені не звернули увагу при формулюванні теорії. Всю увагу приділено місячному тяжінню, неначе воно діє на земну масу речовини, яка зовсім позбавлена власного поля гравітації. Земне тяжіння згадується, як між іншим, лише для того, щоб порівняти, наскільки місячне слабше. І не дивлячись на це свідоме порівняння на практиці, в теорії свідомо місячне тяжіння ставиться переважаючим над земним. Хіба це не парадокс?
Відомо, з якою силою притягує до себе всі тіла земне тяжіння - в пропорційному відношенні до їх маси. Стало відомо і те, що місячне тяжіння теж притягує до себе місячну речовину і все, що на поверхні та поблизу, але притягує з силою в 6 разів слабшою, ніж земне. Думається, що немає потреби володіти якоюсь особливою властивістю розуму, щоб зрозуміти, наскільки буде мізерною місячна сила тяжіння для земної речовини, якщо Місяць знаходиться на відстані від Землі на 384 400 км!
В посібнику для вчителів по астрономії (К. "Вища школа") навіть зроблено математичні підрахунки: "Це прискорення майже в десять мільйонів разів менше земного..." Та і без підрахунків відомо, що місячне тяжіння аж ніяк не може помітно впливати своєю мізерною силою на земні частки речовини так, щоб переважати над силою земного тяжіння і примушувати їх рухатися в своєму напрямі. Згідно закону природи завжди потужніша сила перемагає слабшу, а не навпаки.
Практичне бачення не завжди відповідає дійсності
Практичне спостереження над припливами вселяє людині дуже велику обманливість і так прекрасно замасковану, що й ні на крихітку підозріння не знайдеться. Підняття рівня водної поверхні моря чи океану саме тоді, коли Місяць знаходиться в зеніті, тобто на підмісячній поверхні Землі, як наче б то і справді говорить правду, що її притягує до себе місячне тяжіння. Така видимість природного явища може бути такою ж самою простою видимістю дійсності тільки для бездумних, які здатні вірити тільки своїм очам, а не своєму розуму. Згідно такого становища доречно згадати вислів древньогрецького мислителя Аристотеля: "Природа дала нам очі, щоб ми бачили її творіння, - твердив він своїм учням. - Але вона наділила нас мозком спосібним зрозуміти ці творіння". І що ж, творіння припливу ми то бачимо, але не звертаємося до свого (розуму) мозку, щоб він допоміг нам зрозуміти суть цього творіння. Нам здається, що згідно своєї простоти й очевидності дане явище настільки нам ясно зрозуміле, що навіть лінь зробити спробу найелементарнішого співставлення можливого з неможливим, тобто співставити дію двох сил тяжіння на одні і ті ж самі частки речовини земної поверхні. Для того, щоб водну масу океану підняти вище нормального рівня хоча б на декілька міліметрів не говорячи вже про висоту на десяток метрів, і то потрібна така сила впливу, яка переважала б над силою земного тяжіння. Це - закон природи і закон однозначний. Хіба може подолати менш потужна сила більш потужну? Хіба під силу місячному тяжінню відтягнути водну масу океану від земного тяжіння, яке притягує її з такою великою силою і однаково в глобальному масштабі? Ніколи в світі.
Нині існуючу теорію припливів можна було б вважати правильною лише в тому разі, якби Земля була зовсім позбавлена свого власного поля тяжіння. Мізерні сили гравітації Місяця, можливо, і мали б якийсь вплив на земну речовину і то з такою силою, яка не створювала б таких помітних зрушень в земній корі та водній оболонці. А раз Земля володіє своїм потужним полем гравітації - в мільйон-кратному відношенні до місячного - та враховуючи відстань між двома планетними тілами, то навіть нерозумно було б робити якесь довільне припущення про можливість безпосереднього місячного впливу на земну поверхню, а не те, щоб таке припущення зводити в ранг теорії. А дана теорія наперекір всьому - і законам природи, і здоровому глузду, і навіть самому закону всесвітнього тяжіння, яким сама намагається ним прикритися, твердить своє: Місяць притягує частки води в океанах, частки мінералогічних порід на материка, а тому вони і підіймаються в його напрямку, коли він перебуває над ними. І дійсно, як тільки Місяць пропливає над тим чи іншим меридіаном, так зразу ж вздовж цього - підмісячного - меридіана піднімається вода морів та океанів вище попереднього рівня. Хіба цьому вже заперечити. Це - факт. Хіба ж скажеш, що це неправда. Правда. Але яка вона? Одним словом, суперечливість очевидна. А раз таке виникає між фактами і теорією, то згідно законів логіки, одне з них являється фальшивим!
Земне тяжіння місячне набагато перевершує
Другим контраргументом безпосереднього впливу місячного тяжіння на земні частки речовини - це відсутність конкретних і переконливих доводів на всіх доступних розумінню прикладах. А такий приклад є. І саме він вирішує долю теорії бути їй чи ні.
Якщо вже слідувати словам теорії, то цілком логічне буде, що в підмісячній області всі земні частки будь-якої речовини повинні ставати легшими. Адже на них тепер впливає дві сили тяжіння, які притягують ці частки кожна до себе тобто в діаметрально протилежні сторони. А це вже само говорить, що маса цих часток, як кількість речовини залишається попередньою, але вага зменшується, так як місячне тяжіння подібно земному теж з певною силою притягує їх до себе. Від чисто земної ваги тіл віднімається місячна і т.д.
Якщо так, то наскільки це правдоподібно, можна переконатися під час зважування тіл на пружинних терезах на підмісячній поверхні Землі, саме тоді, коли найвищий приплив у даній місцевості. Зважувати на звичайних терезах - не надійно, бо і самі ваги стають легшими. Метод зважування - це найлегший і найдоступніший метод перевірки істинності теорії припливів. Чому про це ніхто навіть жодним словом не згадав? А хіба не цей самий найпростіший метод перевірки міг би сказати, де правда, а де омана у змісті теорії?
А водяний горб все-таки утворюється і високо підіймається у багатьох бухтах чи протоках нашої планети.
Меридіанний рух води в океані спростовує сучасну теорію припливів
І третій контраргумент - це напрям руху водних мас, особливо в акваторії океанів на підмісячному боці. Чи не виходить так, як це говориться в російській приказці: "Что нам стоит дом построить? Нарисовал - и дом готов". Щось воно подібне в роз'ясненні причин виникнення припливів. В будь якій літературі пояснюється найпершим чином на спрощеному схематичному малюнку, а не на розгляді всієї складності динамічного стану водних мас на підмісячному боці Землі. Форму припливу на малюнку зображають у вигляді виступів в екваторіальній області, які симетрично розташовані по обидва боки планети. І той притягується Місяцем і на інший є якась дія. Де ж логіка? А напрям руху водних мас, що формують припливні горби, хіба ідентичні? Скоріше - навпаки. Напрям руху водних мас в них діаметрально протилежні. Якщо на підмісячному боці спрямовується переміщення маси води від екватора до полюсів, то на протилежному боці Землі вода в той самий час спрямовується від полюсів до екватора. Як бачимо, і в цьому прикладі ніщо не вказує, щоб частки земної речовини тягнулися до Місяця. Навпаки, вода втікає а не наближається. Коли ж наводяться приклади, де мають місце найвищі припливи на Землі, то аж ніяк такі факти не співпадають ні з схематичною замальовкою припливів, ні з формулюванням теоретичним. Практично найбільші припливні горби не в екваторіальній частині планети, а далеко від екватора - у високих і близьких до цього широтах. Наприклад. "На берегах морів і океанів спостерігаються періодичні підвищення і спади рівня води, названі припливами і відпливами. Різниця між найбільшими і найменшими рівнями досягають 1-2 м, в океанах - до 1 м, а в дельтах великих рік і вузьких затоках значно більші: на Мурманському узбережжі до 6 м, на Кольському півострові до 8 м, в Охотському морі до 11 м, у бухті Фунді (східний берег Канади) до 18 м. У закритих морях коливання рівня води майже непомітне: в Чорному морі в районі Поті - до 0,13 м, у Фінській затоці - до 0,14 м" (Астрономія, посібник. К).
То чому цієї дійсності не показувати б на схематичних малюнках? Чому заради справедливості не показувати б основним чином найбільші припливи у високих широтах, а не на екваторі? Бачте, це - неможливо, бо аж ніяк факти дійсних місць появи припливів і при тім найбільших ніяк не гармонують зі змістом теорії. Теорія хоче, щоб найвищі припливи виникали в екваторіальній частині Землі, як в найбільш наближеному місці до Місяця, а вони наперекір здіймаються у високих широтах, і чим далі від екватора, особливо, коли Місяць в зеніті. Теорія говорить, що кожна часточка земної речовини притягується Місяцем і в тім числі часточки води. А раз так, то ці часточки, як рухливі і найменш зв'язані з твердинею планети, і повинні були спрямувати свій рух до Місяця в екваторіальній частині. Насправді ж вони втікають в протилежний бік від Місяця: водна маса океану на підмісячнім боці спрямовує рух від екватора до полюсів. Явна неузгодженість. То в чім тут варто сумніватися: в фактичних даних, чи в змісті теорії?
Якби все так відбувалося в дійсності, як це твердить теорія, то ми спостерігали б горизонтальний рух водних мас в протилежному напрямі. Як тільки Місяць з'являвся б над меридіаном, що перетинає акваторію океану, вода спрямовувала свій рух в бік екватора від полюсів, а на протилежному боці Землі - від екватора - до полюсів. Тоді дійсно найвищі припливи формувалися б в області екватора і то тільки на підмісячному боці.
Куди не кинь - всюди клин: ніщо не узгоджується.
Земна поверхня вище піднімається в підмісячній зоні
Однак нехтувати книжними схематичними замальовками припливів і відпливів теж не можна, бо вони все-таки відображають дійсність явища. При розгляді питання припливів і відпливів ми маємо справу не тільки з водними масами морів і океанів, а й з твердою оболонкою Землі. Ось тут-то вже без всяких протиріч між теорією і фактами. Земна поверхня і в дійсності піднімається вище в підмісячній зоні.
І якщо взяти до уваги всю довжину підмісячного меридіана, то найбільшою амплітудою коливань буде саме екваторіальна область, а найменшою - у високих широтах. Тому схематичні замальовки відповідають дійсності для земної кори. Але і тут постає невідступне "але". Але як же пояснити підняття земної поверхні в екваторіальній області на протилежному боці Землі? Тут уже все іде всупереч теорії. Логічним тут повинно відбуватися навпаки. Протилежну ділянку земної кори притягує власне тяжіння і в добавок притягує ще і місячне. В такому випадку при складанні двох сил земна поверхня повинна була б просідати, а не випинатися. А раз так, то Земля повинна була б весь час набирати грушовидну форму, а не розтягнуту еліпс-видну. Насправді ж цього немає. Знову протиріччя між теорією і фактами.
Говорячи про вплив тяжіння Місяця на земну речовину, під такою ми розуміємо все: водну масу і тверду оболонку планети. Чи ж помічаємо ми і тут протиріччя? Хіба для місячного тяжіння не все одно, що притягувати - чи воду, чи тверді мінерали? То чому твердиня Землі дійсно намагається підійти ближче до Місяця, а вода втекти від нього? Про що це говорить? Чи підводять дані факти до якоїсь суперечливості в основі самої теорії?
Будь яке тяжіння чи земне, чи місячне, не признає вибірковості. То чому така в дійсності має місце? Хіба не все одно для місячного тяжіння, притягувати що тверді частки речовини, що рідинні? Логічне, ніякої різниці. То чому так виходить, що тверді частки у виді земної кори притягує до себе місячне тяжіння, а частки рідини - воду океанів відштовхує від себе? Чи може так бути? А якщо не може бути, а в дійсності є, то на які думки наводить такий факт дійсності?
Те, що Місяць дійсно являється причиною появи припливів - це незаперечна істина. Але як саме він викликає їх появу, який механізм взаємодії між двома планетними тілами сприяє їх формуванню, для науки це ще загадка, нерозв'язана проблема, а не цілком зрозуміла теорія. А тому неузгодженість фактів з теорією і породжує сумнів у достовірності такої.
Хтось із знаменитих людей сказав було, що для перетворення гіпотези в теорію вона повинна пояснювати всі факти, а для загибелі теорії досить одного удару. Поки-що названо лише три.
Ньютон висунув гіпотезу не безпідставну, а правильну в тім розумінні, що припливи викликаються силою місячного тяжіння, як процесом взаємодії між двома планетними тілами. Науковий світ дуже швидко цю гіпотезу перетворив у теорію прямо-таки за змістом ньютонівського закону всесвітнього тяжіння, не попрацювавши над цим як слід. З приводу такого становища в науці дуже правильно було зауважив у свій час Гете: "Теорії, за-звичайно, являються плодом надмірної поспішності нетерпеливого розуму, який рад позбутися від явищ і на їх місце заради цього підставити образи, поняття, часто навіть просто слова".
Теорія виникнення припливів і відпливів не відповідає фактам
Про деяке неузгодження теорії з фактами уже частково вияснено. На черзі стоїть наступне, яке теж не менш важливого значення в упізнанні дійсності. Із відкритих джерел: "У відкритому океані коливання рівня води, що пов'язано з припливами і відпливами, не дуже великі - біля метра. Але біля берегів, а особливо у вузьких затоках і протоках, приливна хвиля, стиснута стрімкими берегами і скелями, підвищується і досягає величезних розмірів. Наприклад, приплив із Атлантичного океану вступаючи в протоку Ла-Манш, (між Англією і Францією), і там, стиснутий берегами, швидко набирає висоту, яка в деяких портах сягає до 12 метрів".
Чи гармонує механізм формування припливів з теоретичним поясненням?
Чи багата змістом процитована інформація? Навіть і дуже багата. Сказано по простому і стисло, а роздумувати є над чим.
За змістом припливної теорії виходить так: часточки води, що потрапили під дію місячної гравітації, притягуються до Місяця, а тому займають вищий рівень висоти в порівнянні з нормальним, коли місячне тяжіння не діє в даній місцевості чи то на морі, чи то на суші. На перший погляд здавалось би повне узгодження факту з його теоретичною інтерпретацією, бо про це говорить сама видимість процесу утворення припливу. Але, якщо приглянутися по-уважніше та подумати, а про це вже частково сказано, то не так то воно і насправді. Тому і постає питання: заради чого піднімається такий високий рівень води в протоці - заради того, що вона тягнеться до Місяця під дією його сили тяжіння, чи заради того, що на шляху спрямованого переміщення величезної маси океанічної води трапилася перешкода? Правильним буде тільки останнє.
Розглянемо більш детальніше. Сказано: "...приплив із Атлантичного океану вступає у вузьку протоку Ла-Манш..." Значить, наука володіє тим поняттям, що вода, яка здійнялася вище нормального рівня - це не та, що до цього часу займала нижче розташування, а прибула здалеку. Значить, це не просто був спрямований рух води вгору по напрямку до Місяця, а спочатку ця вода рухалася горизонтально до місця свого підняття. А це значить, що згідно здорового глузду на основі фактів піднімається рівень води не того, що Місяць своїм тяжінням притягує її до себе, а тому, що ще до часу прибуття на дане місце її рух був спрямований сюди з басейну Атлантичного океану в басейн Північного Льодовитого. Тепер подивимося на причину, чому саме в протоці почав формуватися високий приплив. Для науки це відомо: "...припливна хвиля стиснута стрімкими берегами і скелями, підвищується і досягає величезних розмірів..." Про що це говорить? Говорить про те, що до місця протоки прибула така кількість води з басейну Атлантичного океану, яка не спроможна одноразово протиснутися крізь неї і почала накопичуватися, піднімаючись все вище під напором прибуваючої. Запитується, то по чому тут видно безпосередній вплив сили місячного тяжіння на часточки води, щоб вони піднімалися вище в напрямку Місяця?
Якщо ми спостерігаємо підняття рівня води, як акт її руху вгору, то ми одноразово з цим і повинні бачити й передуючий акт її руху горизонтального. А на основі цього і без скрупульозних обдумувань стає зрозуміло, що причиною підняття рівня води є її горизонтальне переміщення з якогось попереднього місця в дане. От якби не було попереднього горизонтального руху води, а вода просто з місця свого розташування піднімалася вище в напрямку Місяця, то це була б незаперечна очевидність істини. А так як вода піднімається заради того, що не в силі нормально продовжувати свій попередній напрям руху крізь тіснину, і накопичується в даному місці, аж ніякого поводу не дає думати про безпосередній вплив місячного тяжіння на ці часточки речовини.
Якщо, наприклад, починається рух маси води океану в напрямку екватор - полюс, то це не якийсь окремий вузький потік, а досить широкої акваторії. Якісь то сили примушують цю величезну масу води океану переміщуватися в горизонтальному напрямі. Знову ж таки, якби цьому сприяло місячне тяжіння, то водна маса, скажімо, не могла б так явно підніматися вгору, то рухалася б горизонтально в напрямку на зближення з Місяцем. В такому разі її рух був би зворотнім - від полюсів до екватора, бо і Місяць в цей час перебуває ближче над екватором. Насправді ж виходить все навпаки. Місяць над екваторіальною частиною Землі, а водна маса океану спрямовує свій горизонтальних рух в протилежний бік від нього - до Північного полюса.
То яка ж тут гармонія теорії з дійсністю? І це не тільки на підмісячній поверхні Землі така суперечлива розбіжність. Має вона місце і на протилежнім боці. Там водна маса знову спрямовує свій рух в протилежний бік - від полюсів до екватора, а не на зближення. Адже ближче до Місяця від полюсів, а ніж від екватора. Екватор - далі розташований.
Одним словом, приплив, як акт підняття рівня води в тому чи іншому місці на поверхні нашої планети виникає не заради того, що часточки рідини притягуються силою місячного тяжіння, а заради виникаючого горизонтального переміщення водних мас, напрям руху яких аж ніяк не збігається з напрямком дії сил тяжіння Місяця.
Ось який висновок сам по собі висновується з усіх даних фактичного матеріалу дійсності. А висновок такий явно суперечить нині існуючій теорії припливів. Тут ставиться питання: який напрям руху водних мас якого породжує? Чи вертикальний напрям руху породжує горизонтальний, чи спершу горизонтальний рух водних мас породжує вертикальний? Може скластися думка, що горизонтальний рух води океану виникає тому, що вода піднімається вгору під дією сили тяжіння Місяця і на місце її прибуває нова, як для забезпечення гідростатичного рівня. Може скластися й інша думка, що причиною підняття рівня води є надлишковий приплив водних мас. Яку з цих слід брати за основу істини?
В чім причина горизонтальних рухів води при припливах і відпливах
Як виникають припливи і відпливи на протилежному боці підмісячної сторони
Як утворюються припливи і відпливи на підмісячній стороні